“Я за три роки не бачила ні м’яса, ні масла, ні яблучка – нічого”: розповідь колишньої німецької бранки з Уманщини (відео)

Byadministrator

“Я за три роки не бачила ні м’яса, ні масла, ні яблучка – нічого”: розповідь колишньої німецької бранки з Уманщини (відео)

Про трагедію Другої світової війни сказано і написано немало. Кожен меседж – це засудження злочину, вбивства, це спроба донести до наступних поколінь, що таке жахіття не має права повторитися. Та серед нас залишилися поодинокі люди, чиє життя назавжди переплетене з війною – це ветерани, полонені, вдови та діти війни. У кожного з них був свій фронт. Комусь довелося мерзнути холодними ночами в солдатських окопах, інші, аби вижити, працювали за шмат хліба і чекали добрих звісток, які все не надходили, а хтось боровся з нищівним болем втрати і порожнечі у душі…

Марія Ковальська (дівоче прізвище Ковальчук) 1927 р.н. з’явилася на світ і виросла в Аполянці Уманського району. Їх у родині було четверо дітей, Марійка серед усіх була наймолодшою.

У 1941 році Уманщину окупували. Саме з того часу почалася масова депортація молодих хлопців та дівчат як безкоштовної робочої сили. Деякі дані свідчать, що лише з Аполянки понад 90 осіб були вивезені на роботи до Німеччини. Серед них опинилася і Марія Ковальська, що на той час мала 14 років. Разом з нею із родини забрали її 15-річну племінницю, яку теж звали Марія.

Марія Ковальська зі своєю тіткою

“Я ноги спустила з вагона і плакала, а там у нас був Іван. А той Іван сміється, підійде, погладить мене по голові і каже: “Не плач, будеш гуси пасти там”.

До табору остарбайтерів доставили залізницею у вагонах для худоби. Згідно архівних даних, полонені прибули у місто Гелтінг 17 липня 1942 року. 24 липня Марію зареєстрували у таборі Бухберг, що належав заводу, який використовував хімічні речовини. Полонені виготовляли порох для патронів та динаміту.

Ксерокопія реєстрація Марії Ковальчук у таборі для полонених

У таборі налічувалося близько 900 остарбайтерів. Жилося їм тяжко. Голод, побої, тяжка робота – все це призводило до масової смертності. Маленька Марія через свій вік і фізичну невитривалість працювала на легшій роботі, але від того їй не жилося краще. Згадує, як хотілося їсти, бо годували полонених баландою із шпинату. Деякі чоловіки з голоду не витримували і виливали те вариво, за що були жорстоко биті.

1 травня 1945 року завод бомбардували американські військові. Того дня бранцям здавалося, що це останній день їх життя, адже завод зруйнували вщент. Німецькі поліцаї відчинили ворота, аби полонені змогли врятуватися, і самі повтікали. Проте вони залишилися, адже у чужому краї бігти їм було нікуди. Перечекавши бомбардування, бранці врешті зрозуміли, що вільні. Вперше за всі роки вони мали право на емоції, на спротив. Вперше вони змогли помститися за приниження, побої, за нелюдське ставлення, і вбили головного коменданта табору, який не встиг покинути територію.

Визволителі пішли далі, а полонені лишилися у чужому краї біля розбитого заводу. Їм було голодно, та ніхто з місцевих не поспішав їм допомагати. За кілька днів бранців перевезли до звільненого табору у Польщі, а вже тоді – до села, де вони прожили місяць. Врешті поїздом їх доставили до України, а звідти – по домівках.

“Майже два роки за мною бігав-бігав. Вчепився і аж до тепер…”

Марію вдома чекали батьки. Старший брат так і не повернувся з фронту – він загинув на війні. Згодом вона пішла працювати в колгосп. Там зустріла свого майбутнього чоловіка Юхима. Через 2 роки вони побралися, збудували власний дім – це була перша нова хата у селі після закінчення війни. Її чоловік був пасічником всесоюзного рівня.

Марія Тихонівна з чоловіком Юхимом

Перші двоє синів Марії померли ще немовлятами. Вона до цих пір з болем і жалістю згадує хлопчиків. Чоловік Юхим пішов з життя у 1989 році. Минулого року поховала наймолодшого сина, з яким жила в Аполянці.

Сьогодні Марія Тихонівна зовсім не нагадує колишню бранку. Це бабуся з натрудженими руками і старечими хворобами. Її доглядає дочка Олена, навідуються онуки. Навіть не віриться, що ця згорблена тендітна літня жінка на своїх плечах винесла стільки смутку і горя, та до цих пір знаходить в собі сили, щоб посміхатися та радіти життю.

(Visited 1 times, 1 visits today)

About the author

administrator administrator

Leave a Reply

%d блогерам подобається це: